Про книжку «коли я помирав. роздуми скептика про ймовірність потойбічного життя»
себастьяна юнґера Смерть. Одних вона лякає моторошністю невідомого, інших приваблює загадковістю незвіданого. Саме цю морально складну тему вирішив дослідити Себастьян Юнґер, уже відомий українським читачам за книжками «Плем’я» і «Свобода». У новій праці він ділиться особистим досвідом перебування на межі життя і смерті, описуючи свої переживання та внутрішні відкриття.
Автор шукає причини, чому в ту критичну мить перед ним з’явився давно померлий батько, вчений, що завжди знаходив раціональні пояснення будь-якій події. Наслідуючи батька, Юнґер намагається науково обґрунтувати те, що трапилося з ним у реанімації. Перед вами не складний науковий трактат, а жива оповідь, де цікаві наукові факти переплітаються з філософськими роздумами, описами неймовірних пригод автора в різних куточках світу — і все це крізь шалену напругу вирішального моменту в житті людини.
Про автора
СЕБАСТЬЯН ЮНҐЕР — американський журналіст, письменник і документаліст. Автор бестселерів «Ідеальний шторм», «Війна», «Свобода» за версією New York Times. Лауреат премій Peabody Award, National Magazine Award та SAIS Novartis у галузі журналістики.
ВІДГУКИ НА КНИЖКУ:
Медичний трилер з неймовірно реалістичними подробицями, гостросюжетний і динамічний, як «Швидка допомога» на піку популярності. Саймон Усборн, Guardian
Нам дуже пощастило, що Юнґер вижив і ми можемо спостерігати за його черговою карколомною пригодою — цього разу в місці, де ми всі колись опинимося. Стівен Петров, Washington Post
Інші книжки автора:
-
«Свобода», Себастьян Юнґер, «Наш Формат», 2024 рік
-
«Плем'я. Про повернення з війни і належність до спільноти», Себастьян Юнґер, «Наш Формат», 2023 рік
Цитати з книжки:
Смерть — найбуденніше, що з вами трапиться, але водночас і найнезвичніше. Із живої мислездатної істоти ви перетворитеся на порох. Ніщо в житті не може підготувати вас до такого переходу. Смерть, як і народження, приходить за власним розкладом — її не зупинити, а отже, ні сміливістю, ні хотінням тут не зарадиш, хоча й те, й інше страшенно розраджує. Вона виповітрює безслідно: здається, ніби нас ніколи не існувало, але без смерті життя, яке ми таки прожили, загубило б свій сенс у нескінченності.
Хоч-не-хоч, а взаємин зі смертю не уникнути. Навіть якщо гнати від себе думки про неї — це теж своєрідні взаємини. Дізнаючись про смерть інших, ми прокручуємо в голові варіанти власної, а сум, який при цьому відчуваємо, корениться в надії, що з нами подібне — автокатастрофа, утоплення, рак — не трапиться. Надзвичайно корисна ілюзія. Деякі люди занурюються в неї ще глибше: свідомо ризикують, так начебто досягши успіху там, де діло пропаще, вони відчують, що можуть впливати на власне життя. Насправді таке сприйняття хибне, але дивна особливість психіки полягає в тому, що у хвилини відчайдушної боротьби за життя ми забуваємо про смерть. Ми занадто заклопотані.
У перший день я сів, на наступний — встав, а на третій день пішов. Мої дії нагадували сповільнену зйомку розвитку дитини. Пізньої ночі, двадцять чотири години по тому, як мене відвезли до реанімації, я прокинувся посеред пронизаної гудками тиші, і серце моє калатало з частотою 120 ударів. Я спробував дихати повільніше, але покази на моніторі не змінювалися: здавалося, що я брав участь у перегонах, не підводячись із ліжка. Мене охопила паніка. Що як моє серце просто не встигне за мною? Що як мені забракне повітря?
Чомусь я переконав себе, що сам винен у проблемах із диханням, і не хотів турбувати медсестер, гукаючи їх на допомогу. Велику червону кнопку виклику персоналу поряд із ліжком я сприймав як кнопку «Здаюся», а не «Допоможіть». Я вирішив, що як доживу до світанку — усе буде гаразд. Спостерігав, як хвилинна стрілка настінного годинника відміряла десять хвилин, потім двадцять. Коли дійшло до тридцяти, то вирішив, що натисну кнопку за годину. Почувався наче викинута на берег риба, що безпорадно роздуває зябра. А за десять хвилин не витримав.
−5%
